Спокійне життя у невеликому місті біля Дніпра, улюблена робота лікарем та безліч хобі. Таким було життя Тетяни Шишкіної до червня 2020 року. Саме тоді 27-річна дівчина почула свій діагноз – гострий лімфобластний лейкоз.
За рік Тетяна перенесла низку складних обстежень, хіміотерапію та трансплантацію кісткового мозку в Туреччині. Зараз дівчина у ремісії та повертається до звичайного життя. Зі сльозами на очах, але з великою подякою згадує те, що довелося пройти.
Тетяна розповіла нам, як вона дізналася про хворобу, чому вирішила лікуватися за кордоном та як змогла перемогти хворобу.
Лікарі не хворіють?
Я лікар і до хвороби лікувала людей з туберкульозом та іншими пульмонологічними захворюваннями. Звикла, що пацієнти потребують моєї допомоги. Але буквально за місяць все змінилося і я сама стала пацієнткою.
11 червня 2020 року я відчула дуже різкий біль у спині. Вона була така сильна, що мені довелося викликати швидку допомогу. Пізніше я звернулася до свого сімейного лікаря, але його лікування не дало жодного результату: біль не проходив. Після додаткових обстежень у крові знайшли бластні клітини — головний маркер онкологічних захворювань крові.
Я одразу ж поїхала до центру гематології у Дніпрі на пункцію грудної клітки, щоб остаточно підтвердити діагноз. Результат я чекала 2:00: в цей час молилася, нервувала, думала про життя. Я розуміла, що в мене, швидше за все, рак, але надія помирає останньою. Тоді мені дуже хотілося, щоб це був страшний сон чи дурна помилка.
Але дива не сталося: мені діагностували гострий лімфобластний лейкоз – агресивну форму раку крові. Я була в шоці, мені стало страшно за себе та своє життя. Але найбільше я переживала рідних. У голові виникали питання не “як я лікуватимусь?”, а “як сказати мамі?”, “як не стати тяжкістю для рідних?”, “як не затягти їх у фінансову яму?”.
Тоді я ще не до кінця розуміла, що мені доведеться пройти. Я познайомилася зі своїм лікарем у Дніпрі, і він сказав, що на мене чекає тривале лікування хіміотерапією. Але щоб повністю вилікуватися і мати шанс на повноцінне, спокійне життя – потрібно провести пересадку кісткового мозку .
Мабуть, кожна людина думає, що такої з нею не станеться, що хвороба — це в інших. Ніколи не подумаєш, що якось це може вистрілити в тебе. Жартом іноді кажуть, що лікарі не хворіють — у мене склалося інакше.
"Це не санаторій, тут люди вмирають"
Спочатку було дуже складно, страшно і боляче. Я не розуміла, як лікуватимуся і де братиму гроші. Але я поставила собі за мету — вижити. Це було найголовніше бажання. Лікарі давали добрі шанси на одужання. Якоїсь миті після емоційного спустошення прийшло прийняття, і я почала лікування.
Весь шлях зі мною пройшла моя сестра. Вона допомагала і була поруч у найскладніші моменти. Коли ми дізналися про діагноз, то були розгублені. Не розуміли, що робити далі.
Спочатку ми сказали про хворобу рідним, почали збирати інформацію та вирішили не заглядати далеко в кінець, а рухатися невеликими кроками. Спершу думали про першу хімію, а коли її пройшли — переживали вже з приводу наступного етапу.
Вам буде корисно:
Під час лікування мені потрібні були донори крові. Тому для їхнього пошуку я розмістила в соцмережах оголошення про те, що у мене лейкоз. Почалися масові ріпости, відгукнулося дуже багато людей, всі хотіли допомогти, мій телефон розривався від дзвінків та повідомлень. Навіть мої колишні пацієнти та люди, з якими давно не спілкувалися, були готові підтримати, допомогти чи телефонували просто поговорити.
Це було настільки приємно й несподівано, аж до мурашок – справжній емоційний вибух. Колосальна підтримка переконала мене в тому, що я не одна і що ми обов'язково впораємося.
Одним із важких моментів стала ситуація у лікарні після першої хіміотерапії. Я сиділа в палаті і почула, що хтось у коридорі плаче. Там сиділа жінка, яка дуже сумувала. Я запитала у знайомих, які саме проходили повз те, що трапилося. На що мені відповіли: “Тань, привіт. Ти не в санаторії, тут люди вмирають.
Тоді прийшло перше яскраве усвідомлення, що закінчиться моя історія може по-різному. Але я заборонила собі страждати та думати про погане, адже розуміла: від мого настрою залежить емоційний стан моїх рідних. Якщо я почну плакати, вони робитимуть те саме. І допомогти ситуації це ніяк не може, скоріше навпаки.
Не симпатична дівчина, а онкопацієнт
Від лікаря я дізналася, що в Україні для пацієнтів з лейкозом є спеціальна програма. Вона дозволяє провести трансплантацію кісткового мозку в іншій країні за державні кошти, тому що в Україні такої операції не робили. Але це можливе лише під час ремісії, а для цього потрібно пройти лікування хіміопрепаратами.
Першу хіміотерапію я перенесла нормально, ускладнень не було. Але, на жаль, вона не дала результату. Мені призначили другий курс лікування, який був набагато сильнішим.
Тоді я втратила волосся – і це було дуже болісно. Я завжди пишалася своїм волоссям: довгі, красиві, густі локони. А втративши їх, я перейшла з категорії “симпатична дівчина” – у категорію “онкопацієнт”.
Після другої хімії в мене настала ремісія – у крові вже не було злоякісних клітин. Це був той щасливий дзвіночок, що я можу вирушити на трансплантацію кісткового мозку. Ми одразу почали збирати документи для державного фінансування.
Про Bookimed я дізналася від знайомого з таким самим діагнозом, який теж збирав документи на трансплантацію. Він поділився контактами координатора Катерини. Ми зателефонували їй і з цього моменту розпочали співпрацю.
Порадившись із лікарем та координатором Катериною, ми для себе визначили, що операція пройде в Туреччині. Мій лікар сказав, що там дуже кваліфіковані лікарі, і ця країна підходила нам у всіх критеріях.
Ми перевірили кілька клінік, оцінили відгуки, подивилися відео, порадилися з координатором та зупинилися на клініці Анадолу. Моїм лікарем став професор Зафер Ґюльбаш. Я дізналася, що за різними рейтингами лікар входить до списку найкращих фахівців світу у галузі трансплантації кісткового мозку. Це було для мене вирішальним аргументом.
Зафер Гюльбаш – провідний онкогематолог Туреччини з досвідом понад 40 років. На його рахунку – понад 1 500 пересадок. Професор Гюльбаш очолює центр трансплантації кісткового мозку при клініці Анадолу. Він проходив навчання та стажування у США, Канаді, Ізраїлі та Туреччині.
Що дуже здивувало: професор Гюльбаш консультував нас абсолютно безкоштовно. Завдяки координаторам Bookimed ми весь час були з ним на зв'язку, він давав свої рекомендації щодо лікування. Це було дуже приємно, адже я звикла, що будь-яка консультація є платною.
Катерина Коліко, лікар-координатор Bookimed
Коли до нас звернулася Оля, сестра Тані, я відчувала їхній страх і розгубленість. Вони не розуміли, що попереду і як вирішити цю величезну проблему. Ми одразу ж домовилися рухатися до мети покроково, адже процес одужання довгий, і пройти треба було багато.
Найважливіше у нашій роботі — побудувати довірчі стосунки та рухатися до одужання разом. Не всі пацієнти готові до цього, але з Танею та її сестрою у нас відразу вийшло налагодити теплі стосунки. Вони розуміли, що ми в Bookimed про все подбаємо, адже проходили таке вже не раз і знаємо, чого чекати.
З Танею та сестрою Олею ми спілкувалися майже щодня: тримали зв'язок із професором Гюльбашем, обговорювали питання з перельотом та документами, навіть радилися про те, які речі з собою брати до Туреччини. Дуже важливо було всіма силами зберегти ремісію до приїзду до клініки Анадола, тому лікар давав свої рекомендації, а іноді навіть змінював схему лікування українських лікарів.
Я дуже рада, що Таня перемогла свою хворобу і що наша допомога змогла зробити цей шлях трохи простіше. Ця історія - дуже гарний приклад того, що з Bookimed пацієнт не залишається з проблемою наодинці. Завжди є фахівець, який відповість на всі питання і будь-якої миті буде готовий допомогти.
Анадолу (Anadolu Medical Center) – провідна багатопрофільна клініка Туреччини. Вона створена та працює за підтримки університетської клініки Джонса Хопкінса (Johns Hopkins Medicine) у США. Завдяки цьому лікування в Анадол проходить за американськими стандартами із застосуванням новітніх методів і технологій.
Онкологія, онкогематологія, пересадка кісткового мозку, нейрохірургія, чек-ап та ЕКО – профільні напрямки Анадолу.
Клініка орієнтована на пацієнтів з-за кордону – щороку сюди приїжджають по медичну допомогу з 65 країн світу. Анадолу займає 2-е місце у рейтингу найкращих госпіталів світу для іноземних пацієнтів за версією MTQUA .
За високу якість медичного обслуговування та сервісу клініка отримала сертифікати OECI, ESMO, премію Planetree.
Акредитації та сертифікати якості клініки
Останній відгук
| Резекція щитовидної залози | $5000 - $6500 |
| Видалення нирки лапароскопічне | $13000 - $16000 |
| Міомектомія (видалення міоми матки) | $6300 - $8000 |
| Хіміотерапія | $1800 - $7000 |
| Пересадка печінки | $80000 - $85000 |
Боялася вже не повернутися до України
Коли ми вилітали з аеропорту на лікування, я дивилася на землю і думала про те, чи зможу ще раз побачити рідних і обійняти їх. То був мій найголовніший страх — не повернутись самостійно в Україну.
Думки в голові крутилися різні: від того, як ми подолаємо мовний бар'єр, аж до того, як рідні зможуть повернути мене додому, якщо результат буде несприятливим. Але я намагалася думати про хороше.
Після приїзду до клініки мені провели комплексне обстеження та підтвердили, що ремісія збережена, додаткова хіміотерапія не потрібна, і лікарі призначили дату трансплантації.
Підготовка до операції зайняла місяць. Весь цей час я була під наглядом лікарів і постійного зв'язку з координаторами. З усіх боків відчувала велику підтримку та турботу.
Я могла розраховувати на будь-яку медичну допомогу. Наприклад, мені знадобився стоматолог – координатор без проблем записала мене на прийом. На мої запитання я завжди отримувала відповіді. Це дуже сильно допомагало, адже ми були у чужій країні.
У мене тепер є брат з кісткового мозку
Коли ми чуємо "трансплантація кісткового мозку", то в голові одразу з'являються страшні картини з масштабним втручанням. Насправді все відбувається досить просто. Операцію проводять без наркозу та хірургічного втручання у стерильному боксі.
Незважаючи на простоту виконання, це все ж таки трансплантація. І ставляться до неї відповідально та серйозно. Мене перевели в бокс і першого дня медсестра провела докладний інструктаж, як і чим користуватися, що робити у певних випадках.
На другий день у боксі вже розпочалися необхідні для трансплантації маніпуляції. Щоб пересадити чужий кістковий мозок, спочатку необхідно вбити свій. Для цього я пройшла променеву терапію та 2 дні хіміотерапії .
Після настав день трансплантації. За допомогою спеціальної апаратури мені ввели здоровий кістковий мозок від донора — на вигляд яскраво-червону кров. Я лежала з крапельницею протягом 4 годин під наглядом медсестер.
З цього моменту почався найскладніший і найважливіший період. Щоб зрозуміти, чи донорський кістковий мозок прижився, потрібно почекати 12-15 днів. Це час, протягом якого клітини "прокидаються" і починають облаштовуватися в новому організмі.
Ми сподівалися, що моя сестра стане донором, але вона не підійшла. Клініка досить швидко знайшла відповідного донора. Все, що я знаю про нього: молодий хлопець 25 років. Так, 26 листопада 2020 року в мене з'явився брат з кісткового мозку.
"Мені погано, а вона радіє"
Я думала, що підготовка до самої трансплантації найскладніше і все вже позаду. Але на третій день почалося моє персональне пекло. Цей період став найгіршим у моєму житті.
Я не могла нічого їсти через запалення слизової оболонки. Я не могла спати вночі - мені здавалося, що мій стравохід хтось скручує. Я не могла нічого ковтати, навіть пити. У мене були сильні носові кровотечі. Було дуже важко фізично та емоційно.
Десь на 14-й день почала страшенно хворіти спина, я навіть попросила вколоти знеболювальне. До мене прийшла лікарка і запитала про самопочуття. Я поскаржилася на сильний біль. Лікар так зраділа, що почала буквально стрибати від щастя.
Я здивувалася: мені погано, а вона радіє. Але виявилося, що біль – перша ознака того, що клітини донора освоїлися та почали розмножуватися, підвищувати мій імунітет. Пізніше я так само терпів біль, але вже з більшою радістю.
Як би не було важко і тужливо під час лікування, персонал завжди намагався підбадьорити. Медсестри щодня приходили з посмішкою. Був момент, коли після чергової ін'єкції я розплакалася від емоційного виснаження та втоми. Персонал так схвилювався, питали, що трапилося, намагалися підтримати і порадувати. Від цього справді ставало легше.
Що мене здивувало як лікаря – коли потрібно зробити важливу процедуру, завжди приходили дві медсестри. Одна другу перевіряла ще раз, щоб не було навіть найменшої помилки.
Дуже дбайливо і уважно ставився до мене і доктор Гюльбаш. Іноді він приходив пізно ввечері після закінчення робочого дня — просто запитати, як я почуваюся. Я відчувала, що мій процес одужання це його дітище. І він дбав про мене, як про свою дитину. Пам'ятаю як він російською завжди намагався вимовити "все буде добре".
Я завжди відчувала величезну підтримку рідних. Чи не описати словами, як сильно допомагала мені мама весь цей час у Туреччині. Вона була поряд у боксі, підтримувала під час відновлення в готелі та дуже допомагала не падати духом. Також допомагала підтримка тітки, яка молилася про моє одужання щодня. Я дуже вдячна всім своїм рідним за підтримку та любов у цей важкий для нас час.
Зараз ще більше хочу допомагати людям
Додому я повернулася через чотири місяці після пересадки. Весь цей час я була під наглядом лікарів. Але намагалася відпочивати, виходити до моря та відновлюватися після трансплантації.
Я досі регулярно надсилаю свої аналізи професору через кураторів, і він дає свої рекомендації. Незабаром знову полечу до Стамбула, щоб пройти повний комплекс обстежень.
За словами професора Гюльбаша, після трансплантації кісткового мозку найнебезпечніший перший рік. Надалі можна трохи видихнути. Але сказати, що я повністю вилікувалась, можна буде лише через 5 років. Зараз я говорю, що одужую, перемогла хвороба і все буде чудово.
Відчуваю себе добре. Можу спокійно пересуватись, навіть почала вводити невеликі фізичні навантаження. Якби не моє коротке волосся, то так і не скажеш, що за плечима складний шлях.
Але все, що трапилося, було недаремно. Я змінила погляд на багато речей і своє призначення. Раніше я хотіла допомагати людям і тому стала лікарем. А зараз я остаточно переконалася.
На жаль, я не зможу більше лікувати людей із туберкульозом — мені треба зберігати імунітет. Але я дуже хочу знову допомагати людям. Так, як мені допомагали інші на моєму шляху.
Читайте історію ще однієї пацієнтки Bookimed, яка пройшла пересадку кісткового мозку у Туреччині ↓↓↓
Лікування лейкозу в Туреччині - історія пацієнта про пересадку кісткового мозку